Загадка таланту Джейн Остін

Романи Джейн Остін залишаються актуальними і тепер, через 200 років після їх написання. Парадокс: чим далі вона від нас у часі, тим її твори зрозуміліші читачам, а слава – більша. Чому саме? Пояснень немає, бо Джейн Остін – мов інша сторона Місяця, така ж притягальна й таємнича.

18 липня 2017 року, коли виповнилося 200 років, як Джейн Остін пішла в небуття, тисячі фанатів-«джейністів» відвідали меморіальні заходи на її честь: фестивалі, виставки, церковні служби, публічні читання романів у Чоутені, Баті, Вінчестері. У Бейзінгстоку, на Маркет-плейс, відкрили першу бронзову статую незрівнянної Джейн скульптора Адама Роуда. А Банк Англії презентував 10-фунтову купюру з її портретом.

Статуя Джейн Остін 

Урочиста хода на честь Джейн Остін у Баті

Екранізації, кількість яких перевалила за сотню (за цим показником вона – друга після Шекспіра), туристичні маршрути, відеоігри за мотивами її творів. Сіквели, пріквели і фанфіки, графічні романи й адаптації для дітей. Читацькі клуби й поважні наукові товариства.

Тобто, Джейн Остін сьогодні є брендом, який приносить шалені прибутки. Вона перетворилася на кітч, на велику воскову ляльку, яку виставляють під дверима музею в Баті.

Центр Джейн Остін у Баті

Для кожного шанувальника існують священні реліквії міс Остін – її каштановий локон, золота каблучка з бірюзою, конторка з червоного дерева, яку батько подарував на 19-й день народження, кілька зошитів, списаних акуратним почерком і переплетених у телячу шкіру й білий пергамент. Матеріальні свідчення її присутності не скасовують факту, що про життя класика британської літератури відомо до прикрого мало. Сестра Кассандра знищила три тисячі листів, оберігаючи приватність Джейн від нескромного погляду майбутніх читачів і дослідників. У тих 160 безцінних листах, які залишилися, віддана Кесс вирізала майже всі місця, де могла проявитися жива натура письменниці.

Коли читаєш її дотепні романи, то важко уявити їхню авторку в стереотипному чепчику старої діви, яка весь час віддає хатнім клопотам і піклуванню про рідних, зовсім не знає світу й чоловіків, ніде не бувала, окрім милого сонного Гемпшира. Дивує неспівмірність біографії і масштабів обдарування, що завважив ще Сомерсет Моем. Звідки це в ній – спостережливість, точність судження про людей, вишуканий іронічний стиль, драматична напруга сцен? Авжеж, це питання про вічну загадку таланту, відповідь на яке веде нас до метафізики, до речей ірраціональних. Гілберт К. Честертон пояснив це лаконічно: «Джейн Остін ніщо не запалювало, ніщо не надихало і ніщо не штовхало до геніальності; вона просто народилася генієм».

Джейн Остін не залишила жодного прямого свідчення про свої мистецькі вподобання й орієнтири – ані статті, ані маніфесту. Однак, судячи з художніх творів, література постійно перебувала в центрі її роздумів, тому герої так багато дискутують про користь читання й модні романи. А герой «Гордості та Упередження» містер Дарсі вважає найсуттєвішою ознакою освіченої жінки «розвиток власного розуму через прочитання великої кількості книжок». Що ж, міс Остін цілком відповідала суворому критерію. У її родині до книжки були небайдужі всі, батьки час від часу вправлялися у словесному мистецтві, пробував себе на літературній ниві старший брат Джеймс. Домашня освіта Джейн зводилася головним чином до запійного читання творів – історичних, богословських, художніх. Її літературний смак виховали Шекспір, Вільям Каупер і доктор Джонсон, Семюел Річардсон та особливо Генрі Філдінг, чию відверту «Історію Тома Джонса» батьки не забороняли гортати донькам. Родинне читання було звичною формою дозвілля, як і домашній театр, у якому залюбки грали брати й сестри, їхні численні кузени, кузини і друзі.

За життя про її талант і літературну діяльність знали тільки рідні, хоча Остін явно потребувала ширшої аудиторії, ніж захоплені родичі. Однак для незаміжньої дівчини, доньки священика, опублікувати роман і підписати його власним іменем – це ризик осуду й осміяння. Скандал міг зашкодити і самій авторці, і репутації родини. Жінкам краще пасує швацька голка, ніж перо літератора – таке було загальне переконання тодішньої інтелігентної публіки. Не кожна юна леді зважиться заговорити власним голосом і виставити себе на публічний огляд, бо в той час творчість жінок сприймалася скоріше як «дамське рукоділля». Від суду критиків авторці зі шляхетної родини зручніше було сховатися під псевдонімом чи маскою аноніма – тому перший виданий у 1811 році роман Джейн Остін – «Розум і Чуття» підписаний «By a Lady».

 А наступні три прижиттєві публікації: «Гордість та Упередження» (1813), «Менсфілд-парк» (1814) та «Емма» (1815) – презентувалися як плоди уяви автора першого твору. 

Інкогніто збереглося і в посмертно виданих «Доказах розуму» (1817) та «Нортенгерському абатстві» (1818).

Прижиттєва слава романів скромна: вони були модними новинками, їх обговорювали у світі, їхніми героями захоплювалися або засуджували. Схвальний відгук про перші три опубліковані тексти Остін лишив авторитетний Вальтер Скотт, назвавши невідомого автора «творцем сучасного роману» і відзначивши «розуміння життя й особливий такт у зображенні характерів». Однак нічого подібного до теперішньої «остіноманії» тодішня Англія не знала. Сама Джейн в окремий зошит занотовувала відгуки про свої твори, почуті від читачів,  очевидно, нечисленних: якимись оцінками вона пишалася, якісь викликали її сміх. За всієї самокритичності, Остін знала ціну своєму таланту, проте їй і в голову не прийшло б займатися саморекламою.

Те, у яких умовах Джейн Остін писала свої шість канонічних романів, вражає. Без сумніву, рідні схвалювали її літературні заняття, батько і брати пишалися талановитою Джейн і допомагали її романам пробитися до читача, а Кесс і мати, траплялося, звільняли їй час для писання від хатніх клопотів. Однак на долі романістки позначився брак того «власного простору», про який міркувала Вірджинія Вулф в однойменному есе як про умову творчості жінки – потрібну, але недосяжну: «у кожної жінки, якщо вона збирається писати, мають бути власні кошти і власна кімната». У музеї в Чоутені демонструють крихітний круглий столик у вітальні, за яким працювала Джейн – про усамітнення годі було і мріяти. Ховатися від слуг і від гостей, зберігати таємницю авторства – такими були правила для талановитої жінки, чиє ім’я родичі розкрили через більш як півстоліття після смерті. І навіть в епітафії, складеній братом Джеймсом для надгробку в соборі Вінчестера, не сказано було ані рядка про її літературні таланти – хіба про гостроту розуму й добре серце.

Робочий стіл Джейн Остін у музеї в Чоутені

Рідні, віддаючи данину пам’яті рано померлій 41-річній письменниці, повернули її романи із короткого небуття після смерті – друкування їх відновилося у 1833 році, а вже у 1869-му вийшов «Мемуар Джейн Остін» племінника Джеймса Едварда Остіна-Лі, де читачам вперше розкривалися подробиці життя «любої тітоньки».

Вірджинія Вулф назвала стиль Джейн Остін «непроникним» – такою ж «непроникною» лишається сама романістка, тож нехай за неї промовляють її романи, які дарують читачам стільки насолоди. Твори цієї письменниці користуються популярністю і серед читачів бібліотеки-філіалу №7, навіть складно було організувати книжкову виставку, бо вони не стоять на полицях. Отже, якщо Ви не ще не знайомі з цими книгами, то запрошуємо відкрити для себе романтичний світ Джейн Остін.