У нашій країні, де про забезпечення безбар’єрності простору поки що можна лише мріяти та дискутувати, життя людини з інвалідністю досі нагадує подвиг. А такі люди як спортсмени-паралімпійці попри проблеми зі здоров’ям день за днем долають власну слабкість і доводять, що для людського духу немає обмежень, вони взагалі є справжніми героями. Вони не тільки захищають честь держави на міжнародних змаганнях, а власним прикладом надихають тисячі людей – незрячих, у візках, на протезах. У тому числі тих, хто сьогодні з тяжкими пораненнями повертається з фронту.
Інвалідність,
попри численні стереотипи, не означає безпомічність чи самотність. Більшість
паралімпійців мають сім’ї, виховують дітей. Взагалі, в Паралімпійському
комітеті вважають, що перемоги в спорті ведуть і до перемог у житті.
Крім
того, величезною підтримкою для кожного спортсмена є його друзі по команді.
«Паралімпійська сім’я» – для них не просто слова. Адже в період серйозних міжнародних
змагань атлети можуть по півроку й більше не бачити рідних, роз’їжджаючи по
зборах і чемпіонатах. І родиною для них стають колеги й тренери.
Для
українських паралімпійців громадянський обов’язок і патріотизм – не порожній
звук. Паралімпійська родина з болем згадує 19-річного дзюдоїста
Дмитра Максимова. Влітку 2013-го хлопець із серйозними порушенням слуху був на
самому початку шляху до спортивної слави: він завоював дві медалі на
Дефлімпійських іграх у Софії. А 18 лютого 2014 року – загинув на Майдані,
закривши собою друзів від вибуху гранати, яку спецпризначенці кинули в
мітингувальників... Нині на його честь проводиться Відкритий всеукраїнський
турнір з дзюдо серед спортсменів з вадами слуху пам'яті Воїна Небесної Сотні
Дмитра Максимова.
Зимова
Паралімпіада в Сочі стала важким психологічним випробуванням для українських
спортсменів. Тоді, в березні 2014-го, після вторгнення Росії до Криму постало
питання, чи взагалі варто українцям брати участь в Іграх. Спортсмени і тренери
вирішили, що найкращою відповіддю на агресію стануть українські перемоги.
Суспільство не одразу підтримало своїх паралімпійців: «диванні аналітики»
вважали такий вчинок «зрадою»... Це неабияк травмувало членів команди, особливо
молодих: вони ночами намагались переконати опонентів у соцмережах, від
переживань не спали – і вдень показували результати гірші від очікуваних...
Урешті-решт тренери навіть заборонили їм користуватись Інтернетом, щоб не
втрачали бойового настрою.
Та
вже скоро все змінилось. Коли під час відкриття Ігор з усієї української
збірної на парад вийшов (точніше, виїхав на візку) єдиний прапороносець Михайло
Ткаченко, вболівальники відчули героїчну рішучість посланців України.
Під
час нагороджень (а наші паралімпійці здобули в Сочі 25 медалей, з яких 5 – золотих)
українці прикривали свої медалі, підкреслюючи, що борються заради своєї країни,
а не задля нагород.
А
на закритті трапився інцидент, який ще раз продемонстрував силу духу наших
спортсменів. Цього разу від України на стадіон виїхала вже Людмила Павленко,
яка завоювала три медалі. На її одязі були написи «Мир – Peace». Такі ж слова
прикрашали і стрічки її національного вінка. Організатори церемонії зірвали
стрічки і намагалися позривати написи з одягу. Та Людмила заявила, що в такому
разі взагалі не вийде на стадіон, і прапороносці з інших країн вступилися за
українку.
Не
дивно, що на батьківщині збірну зустрічали тисячі людей – з прапорами, як
справжніх героїв! Українські атлети вражають
своїми досягненнями цілий світ, а на
честь переможців над найбільшими світовими стадіонами лунає український гімн і
розгортається синьо-жовтий прапор.
До
речі, розвиток паралімпізму та спорту інвалідів має більше ніж столітню
історію. А масово залучати людей з інвалідністю до занять фізкультурою почали у
Британії після Другої світової війни. Нейрохірург Людвіг Гуттман організував
змагання для ветеранів з ушкодженнями хребта. Він був певен, що спорт —
найкраща допомога для людей, які внаслідок отриманих поранень пересувались на
візках.
У
найперших іграх, які пройшли 1948 р. в англійському містечку Сток-Мандевілі,
взяли участь 14 чоловіків і 2 жінки; вони змагались у стрільбі з лука. А до
1960 р., коли в Римі відбулись перші Паралімпійські ігри, ці змагання
перетворились на масштабну міжнародну подію: на спортивній арені зустрілись 400
атлетів-візочників з 23 країн.
З
того часу паралімпійський спорт став доступним не лише для людей з ураженнями
опорно-рухового апарату, але й з іншими видами інвалідності: з проблемами слуху
(такий спорт ще називають дефлімпійським), зору, інтелекту. На літніх
Паралімпіадах сьогодні змагаються у 22 дисциплінах, а на зимових – у п`яти.
Серед паралімпійських видів спорту є близькі до традиційних (звісно, з поправкою на особливий фізичний стан атлетів) — та ж стрільба з лука, теніс, фехтування, легкоатлетичні змагання з бігу, стрибків, штовхання ядра тощо.
Але існують і
специфічні дисципліни. До таких належать, наприклад, командні ігри бочче і
голбол. У першій з них спортсмени з ураженнями опорно-рухового апарату: ДЦП,
міопатією, травмами шийних хребців, - кидають невеликі шкіряні м’ячі,
намагаючись потрапити щонайближче до так званого “джек-бола”. Загалом ця гра
нагадує французький петанк.
У
змаганнях з голболу беруть участь незрячі гравці та такі, що погано бачать. Для
урівняння шансів всі надягають світлонепроникні окуляри. Дві команди по три
людини, пересуваючись на колінах, намагаються закотити м’яч із дзвіночками
всередині до воріт суперника та захистити власні.
Паралімпійський
рух в Україні почав розвиватись 1989 року, коли в країні створено перші фізкультурно-спортивні
та оздоровчі клуби людей з інвалідністю. Пізніше на їх основі сформувались 4
національні федерації спорту людей із порушеннями опорно-рухового апарату,
порушеннями зору, слуху та інтелекту.
Вперше українські паралімпійці взяли участь у Паралімпіаді в Атланті, США, виборовши 1 золоту, 4 срібні та 2 бронзові медалі і відтоді не пропустила жодної Паралімпіади. За свою історію завоювали загалом 464 медалі (374 на літніх і 90 на зимових).
Немає коментарів:
Дописати коментар