ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ "Щоденників читання"

       В цей день закінчую свою розповідь про книги Степана Процюка про письменників. Наостанок залишила книгу «ЧОРНЕ ЯБЛУКО» - роман про Архипа Тесленка, бо саме в цьому порядку я читала ці книги. 

    Архип Юхимович Тесленко родом із Полтавщини, із Лохвицького району, земляк моєї мами, теж Юхимівни. "Тесленко - наймолодший класик у нашій літературі, - каже Степан Процюк. - Він помер 29-річним у рідному селі Харківці на Полтавщині. Може, і жінки не знав ніколи. У романі є лінія про платонічне кохання. Вона займає половину твору. Казали, він любив одну селянку. Також описав його дитинство, стосунки з батьками, перебування у в'язниці, повільне вмирання. Показав його мучеником за правду, дуже тонкою і вразливою людиною".

Працюючи над романом «Чорне яблуко», Степан Процюк спеціально вивчав тюремний жаргон початку ХХ століття. «Я не міг обминути цієї теми, бо Архип Тесленко провів у тюрмі кілька років», — наголосив він.

 В романі чимало етнографічного матеріалу, який, проте, поданий легкою художньою мовою, тому сприймається живо і жваво. Зокрема, яскраво зображено життя сільської молоді, хоч Тесленко в цьому випадку є пасивним спостерігачем.

 Мені цікаво було читати всі три романи, хоча зразу скажу, що це не розважальне «чтиво». І я розділяю думку Уляни ГЛІБЧУК: «Найголовніше значення цих книжок у тому, що коли кожне покоління викидає своїх класиків на смітник, то з’являється така людина, яка витягує їх з нього та показує їхнє велике значення, оцей ланцюжок, який йде від минулого до майбутнього. Степан Процюк виконав свою місію, він витягнув із певного забуття тих людей і зробив їх живими та цікавими для нас».

 І так співпало, що сьогодні, саме у Всесвітній день книги та авторського права цитати із книги Степана Процюка – це саме роздуми про книги, письменників та літературу.

«Жоден письменник не може передбачити долю свого твору. Відриваючись від нього книжка починає жити власним життям або чахне і припадає пилюгою забуття».

«Письменницькі імена витворюють не обмежені зусилля індивідів, а вічний потік життя, що є альфою і омегою. Потік, який триває безконечно…».

«Історія української літератури – це історія не лише словесного пантеону, а й занапащених доль тих, які не могли жити інакше. Чомусь Той, хто розподіляє таланти, вирішив таки вділити народу, у якого мова часто була в напівтрупному стані, чимало талановитих творців, які не зреклися цієї упослідженої мови, ставлячи на карту не лише свій добробут чи популярність, а й життя».

«Історія української літератури — пантеон лицарів, що склали до її похмурого вівтаря всю красу своїх незрозумілих і дивакуватих для загалу душ. Можливо у небесних чертогах була доконче потрібна ціла когорта місіонерів, що творили культуру свого народу з фольклору й напівпорожнечі, писали словники й економічні статті, просвітницькі брошурки рідною мовою, сиділи по тюрмах і зрікалися особистого».

«Історія національної літератури – це різнокольорова, із безліччю відтінків і півтонів історія житій світських схимників…».

«Ти не знав жіночої любові, а над твоїми оповіданнями ридала не одна вродливиця».

 «У людей мусить бути щось гарне й святе, щось заради чого було би варто жити. Жалюгідне скніння людей повинна освідчувати якась велика мета. Там, де її нема, починається сповзання у твань»