середа, 22 квітня 2020 р.

ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ "Щоденників читання"

     Сьогодні продовжую цитувати Степана Процюка і мова про його роман "Троянда ритуального болю" про Василя Стефаника.
Письменник нам говорить: «Стефаника по-своєму я відчував давно. І, після мого знайомства із директором «Академії» Василем Теремком і його пропозиції писати роман, я одразу вибрав Стефаника. Тим паче, ще два-три роки перед тим мені радив написати роман про Стефаника критик Євген Баран. Він вважав, що мені, у зв’язку із певними особливостями світосприйняття, буде можливим написати такий твір. Перед початком роботи я — поки що єдиний раз — відчув присутність у кімнаті сторонньої доброзичливої енергії, що немовби давала дозвіл. Такі речі ніхто не придумує спеціально. А після написання «Троянди ритуального болю» я ще більше полюбив Стефаника, бо зріднився із ним протягом того часу. Я навіть знову розпочав курити, бо неможливо було писати роман про Стефаника — і не користуватися якоюсь, хай і штучною, анестезією…».
На думку Людмили Скорини «художня версія психобіографії Василя Стефаника у виконанні Степана Процюка виглядає цілком правдоподібно. Найбільша цінність роману – його потужна енергетика, яка тримає читача у своєму силовому полі до останніх сторінок…У частини читачів енергетичні поля співпадатимуть з романним, а у іншої – ні. Принаймні єдине об’єднує всіх реципієнтів: цей роман не залишає байдужим».
Мене так точно, а свідченням цього є цитати з психобіографічного роману про історію загадкового внутрішнього світу і харизми Василя Стефаника:
«Харизма – це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися. Різним – розладнаними нервами, випробовуваннями долі, гримасами таланту. Бо харизма – це завжди великий талант».
«Якби всі, що люблять одне одного, могли би бути разом, виникла би нова порода людей – вільних і щасливих. Але цей жереб не для всіх. І ламається світ, і морозяться душі, і бамкає поминальна коханню, яким поступаються через неможливість бути разом…».
«Наше життя є лише вузькою смужкою між двома великими темрявами. Лише спалахом світла між зарослим мохом спогадів і забуття минулим і сповненим хвилеподібних сподівань майбутнім».
«Ще первісні люди, боготворячи свої племінні тотеми, не мали до них милосердя. За тисячоліття майже нічого не змінилося. Уважність до ближнього надалі лишилася хронічним дефіцитом. Так було, так є і  так, на жаль буде».

Немає коментарів:

Дописати коментар