пʼятниця, 15 травня 2020 р.

Родинні обереги

      В Міжнародний день сім’ї хочеться згадати про ті, здавалося б прості речі, але такі важливі, щоб сім’ї були щасливими і щоб у них примножувалось добро, а відносини були гармонійними. Це родинні обереги.
    Найпершим і найсильнішим оберегом для людини завжди є і залишається оселя, домівка, хата.
Хата, збудована дідовими руками, завжди уособлювала певний світ. Разом із садком, вишнями, хрущами, ставком, нарешті, землею і небом. Якщо вірити в те, що душа людська вічна і ми вже колись жили на цій землі, перевтілюючись в іншу сутність після смерті, то саме в цих старих хатах відчувається дух проростання пракореня, причетність до рідної землі, роду і народу.
Якими ж предметами була наповнена хата, щоб захищати і оберігати її мешканців? Звичай прикрашати домівки оберегами походить із сивої давнини. Наші предки виготовляли їх власноруч із природніх матеріалів. Обереги захищали оселю від лихого ока, несли добробут, мир, любов та навіть лікували. Універсального оберега, який би зробив все вищеперераховане реальністю, не було. Кожен оберіг мав свою окрему, важливу функцію. Велике значення мав не лише сам оберіг, але й місце, у якому його розміщували в хатині.
 За давнім звичаєм, у традиційній селянській оселі найсвятішим місцем вважався покуть (червоний або красний кут). Розміщувався він, як правило, по діагоналі від печі й обов'язково "обличчям до сонця", себто на схід. Він був своєрідним домашнім вівтарем. Із запровадженням християнства, тут знайшлося місце для божниці з іконами, а сам покуть завішували спеціальним рушником, який в народі називали божником.
        Піч – невід'ємний атрибут традиційної української оселі. Нерідко її називали хатнім вогнищем чи опікункою дому. Піч – це оберіг тепла і затишку, лікарня і насолода для ока. А вогонь у печі – це символ добрих і людяних стосунків усієї сім’ї, оберіг усієї родини. Люди вірили, що вогонь очищає душу від усього злого і недоброго, наділяє її силою та здоров’ям.
Піч є живою істотою, духовним оберегом родини. Тому нерідко її порівнювали з матір'ю, годувальницею, приказуючи: "Добрі речі біля печі" чи "Як піч не згуртує, то лихий запанує".
У печі господиня готувала їжу, випікала паляниці, хліб, веселий коровай, пиріжки. Піч створювала особливе родинне тепло.
 Рушники захищали дім та всю родину від “лихого ока”. Рушники вішали над святими образами, які колись були у кожній хаті, над фотокартками рідних — для того, щоб вони оберігали цих людей від злої долі. Рушники розміщували над вікнами й дверима, бо вишивка на його кінцях не пускала в дім злих духів.
Особливою силою наділяються речі, які переходять від покоління до покоління. Досить часто сімейним оберегом був весільний рушник. Цей сильний та наділений любов’ю оберіг був й чудовим елементом декору. Неймовірні візерунки, розмаїття кольорів та витонченість роботи дивували гостей оселі.
На багатьох українських рушниках квітне, простягає догори дивні, химерно закручені гілки незвичайне дерево. Це Дерево Життя. Воно тягнеться до гори, до неба, отже це світлий і добрий символ. А ще сильний. І тому він міг набувати охоронних властивостей. Рушник, на якому було вишите Дерево життя, вважався хорошим помічником у дорозі, також ним обрамляли ікони.
В хатньому інтер'єрі стіл відігравав не меншу роль, ніж, скажімо, піч або покуть. Оселя вважалася неповноцінною, допоки на почесному місці не з'являвся "господар хати", як його називали в народі. Тому, переселяючись у новий дім, мешканці перед входинами переносили й стола, що слугував їм у попередньому житлі. Він мав привнести в оселю статки й злагоду. Постійне місце столу – біля покутя. Під час сніданку, обіду й вечері члени сім'ї щодня гуртувалися довкола столу. Першим, як правило, сідав до столу господар або найстаріший член родини – на покуть, за ним відповідно займали місця й інші родичі.
Якщо стіл вважався "господарем хати", то лава – "господинею оселі". Як стверджує народна мудрість, подивитись на лаву, щоб зрозуміти, яка хазяйка в хаті. Тому українські жінки постійно стежили за "візитними картками" своєї домівки – напередодні свят і навіть у будні їх ретельно чистили й мили. В оселі обов'язково мала бути одна, дві, а інколи й більше лав. Розташовувалися вони уздовж стін. Основною вважалася та, що з'єднувала мисник із покутем; потім – застільна, що простягалась уздовж стола.
Значне місце в хаті мала скриня. У ній зберігався весь одяг. Скриню тримали в коморі, і в хаті, неподалік столу. За потреби на ній могли відпочивати чи виконувати якусь тимчасову роботу, розміщувати домоткані килими тощо. Але основне призначення скрині – тримати в ній переважно жіночі речі: весільний одяг і, зокрема, вінець, святкові рушники, вишивки, обрядовий серпанок, святкове вбрання, "одяг на смерть" та ін.
 Такий звичний елемент побуту як посуд також мав силу оберега. Наші предки користувалися глиняним посудом, який, як правило, виготовляли власноруч. Не зважаючи на те, що посуд був простим, в нього вкладали найтепліші думки. Якщо ж посуд купували, то обов’язково слухали, що він “говорить”. Наприклад горщики, які є символом життя, розрізняли за тембром: “горщик” — чоловік і “горщиця” — жінка. Щоб у домі панувала злагода, потрібно мати у господарстві і горщики, і горщиці. Кожен з нас знає повір’я, що вдома не варто зберігати надбитий посуд. Таке твердження виникло тому, що посуд вважали живим. Він, як і людина: народжувався, жив і помирав. Надщерблений, розбитий глечик чи тарілку прийнято було закопувати в землю.
 Підкова у багатьох народів має одне значення — символ удачі, щастя, достатку і оберіг від злих сил. Існувало повір’я, що злий дух ходить колами, але дійшовши до того місця, де підкова розірвана, він змушений повертати назад. Через це й підкову вішали над всіма місцями в домі, через які може проникнути злий дух: дверима, вікнами, піччю тощо. Кріпити підкову над дверима повинен господар будинку разом з господинею. Потрібно позитивно налаштуватися, думати про хороше, про успіхи в справах і про таємні бажання.Знайти підкову – було знаком, що зовсім скоро вам неабияк пощастить.
 Хорошим оберегом для житла є дзвін. Він означає захисний купол небес. Дзвін може не тільки відганяти від будинку зло, але і знищувати біду що вже зайшла в будинок. Ритмічні і водночас мелодійні удари дзвону символізують час що минає, бій дзвонів пов’язують з весіллям, перемогою або молитвою.
 Колиска (гойдалка, люля) була не тільки оберегом, а ще й родинним символом, виколихувала майбутнє родоводу, зберігала традиції, материнську цінність і батьківську гордість. Традиційно колиску виготовляли лише з "чистих", тобто благородних порід дерев (клена, калини, ясена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим, з відповідним родинним статусом (не розлученим, тим, у кого велика й дружна сім'я). Все начиння – бильця, вервечки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, – адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили. Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона мала знаходитися біля ліжка. Якщо дитина прокидається, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі й пеленала. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб та деякі інші речі, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя вже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де воно зберігалося доти, допоки господарі мешкали в оселі. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – "тоді в роду не буде дітей".
 Давайте разом відроджувати обереги та берегти пам'ять про них. Вони споконвічно оберігали  наші домівки, тож хай донесуть культуру та звичаї українців до наступних поколінь. Нехай вони оберігають кожного від зла, підлості і неправди.

Немає коментарів:

Дописати коментар