15 травня 2020 р.

В родинній доброті одвічне джерело

        «В хаті спокійно й затишно, вечір заходить в сім’ю»…
Рідна домівка…Вона об’єднує людей в сім’ю, хочеться, щоб вона була затишною, тоді спокій огортає душу, а людські стосунки стають добрими і ніжними. Давайте сьогодні,  у Міжнародний день сім’ї згадаємо колиску свого дитинства, рідних і близьких, яких уже немає поряд, щоб цінувати тих, хто потребує вашої уваги, або навпаки – щедро дарує її вам і іншим рідним. “Хата моя, біла хата” – це раніше були хати вибілені, зараз інші часи, але хай будуть білими, чистими  думки і спогади, які понесуть вас до рідного порога. А супроводом стане пісня у виконанні незабутньої  Берегині – Раїси Панасівни і розповідь про історію створення пісні  “Хата моя, біла хата”.
Зі спогадів ТАМАРИ ЛУЦЕНКО, дружини поета ДМИТРА ЛУЦЕНКА:
«Пісню “Хата моя, біла хата” Дмитро написав саме для Раї Кириченко. Про неї і про себе. І він, і вона — діти села, діти землі. Від народження і до смерті… Секрет успіху цих пісенних перлин — у творчому сплаві поета і композитора. Дмитро Омелянович дуже точно вилив зі своєї ніжної душі чудові слова, що стосуються особистої долі кожної людини: любов до матері, до рідної землі, до білої української хати, де залишилося родове коріння. А талановита мелодійна музика Анатолія Пашкевича ще більше поглиблює ці людські почуття…»
 Зі спогадів АНАТОЛІЯ ПАШКЕВИЧА:
«Одного разу, пам’ятаю, їхали з Черкас у село на концерт автобусом. На першому сидінні, взявши баян, я почав музикувати щось під настрій.
 Дмитро Омелянович питає мене: “Що ти хочеш сказати цією імпровізацією?”
 Кажу: “Щось перед очима стоїть хата…” “А яка хата?” — питає він.
 “Біла, покривлена хата з сумними вікнами, з вишнями, зі старою скрипучою грушею”, — відповідаю.
 Усміхнувшись, поет задумливо мовив: “Схожа на мою, теж виглядає з вишняків, а за хатою — висока груша-лимонка”.
 Коли повернулись із концерту ввечері, Дмитро Омелянович не пішов до готелю. Залишився у мене ночувати, але не спав. Сидів до ранку у кріслі, щось мудрував на дрібненьких білих папірцях. Списані, вони опадали на підлогу до його ніг, наче осіннє листя під дерево…
 Вранці на столі лежав вірш:
 Хата моя, біла хата,
 Рідна моя сторона,
 Пахне любисток і м’ята,
 Мальви цвітуть край вікна.
 Хата моя, біла хата —
 Казка тепла й доброти.
 Стежка від тебе хрещата
 В’ється в далекі світи.
Я сів за інструмент, шукав музичні образи. Програвав… Плакав…
 А Дмитро Омелянович порався на кухні. Готував сніданок:
 — Толічка, ходи снідати, — гукнув він.
— Який там сніданок, — бринькнув я акордами. — Ходіть ви сюди, слухайте пісню!
 — Хороша, вона піде в люди, — сказав поет. Не мені судити про нашу спільну дитину — “Хату мою, білу хату”, але й вона звучить, як і всі наші пісні, у моєму засмученому серці».

Немає коментарів:

Дописати коментар