понеділок, 30 листопада 2020 р.

У героях і подіях Роман Федорів відтворив усе, що ним було пережите у житті

Мала батьківщина українського письменника Романа Федоріва – село Братківці, Тисменицького району на Івано-Франківщині, де він народився 1 грудня 1930 року. З батьківського порогу розпочався його трудовий шлях. 

Після служби в армії у 1967 році закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету. А вже наступного року став головним редактором літературно-публіцистичного журналу «Жовтень» (в час національного відродження його було перейменовано на "Дзвін"), який очолював до своєї смерті у 2001 році. «Дзвін» був знаковим явищем свого часу, своєрідним рупором національного відродження. Завдяки редакційній політиці до українського читача повернулися десятки заборонених раніше імен. Редакція також підіймала гострі актуальні теми, через що часопис досягнув рекордних тиражів – майже 200 тисяч примірників (нині заледве тисяча).

У 1989-1991 роках Роман Федорів був народним депутатом СРСР, де представляв національно-патріотичні сили, котрі прагнули відродження України.

Завдяки зусиллям письменника були відновлено видавництво «Червона калина» та часопис «Літопис Червоної Калини». У складний час друкувалися у журналі твори, які не вельми подобались КДБ, але Федорів уміло оминав підводні рифи, підтримуючи і почасти рятуючи колег-літераторів.

В 1989 році на святкуванні 133-ї річниці від дня народження Івана Франка разом з письменниками Романом Іваничуком, Романом Лубківським, професором Михайлом Шалатою запропонували відновити назву села Нагуєвичі, де народився Каменяр.

Роман Федорів – автор багатьох романів, оповідань, повістей, публіцистичних нарисів. Перша книга письменника «Жовтнева соната» побачила світ у 1959 році. А справжню славу йому принесли історичні романи, зокрема «Жбан вина», «Знак кіммерійця», «Отчий світильник», «Кам’яне поле», «Чорна свіча від Їлени».

Ось як про його творчість відкликається Михайло Слабошпицький: «Поінколи видається, що Федорів змагається з поезією. Він сміливо культивує яскраву й оригінальну метафору. Його оповідь часто ритмізована, перемежована емоційними повторами й рефренами. В ній грають барви, звучить музика усього незбагненного світу і музика світу людей. Велемовний оповідач, який знову й знову винюансовує обставини подій та почуття персонажів, ретельно добирає щонайвлучніші слова, не відмовляючи собі в задоволенні послуговуватися глибинними, знаними йому ще з дитинства діалектизмами, що посідають особливо помітне місце в лексичній партитурі твору, – таким Федорів прийшов в українську прозу, таким він у ній і залишився».

За роман «Єрусалим на горах» письменника було відзначено Державною премією України ім. Т. Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.

Роман Федорів був людиною неординарною і без фальші. За життя письменника впізнавали на вулицях сотні людей. Прості сільські жінки на базарі говорили йому, що читають його романи та повісті.

Роман Федорів багато працював в архівах і бібліотеках. Спершу писав від руки, потім друкував текст на машинці. «Писав з самісінького ранку. Ставав о 5 годині, о 7 любив уже попорпатись у саду. Але казав: «Якщо щось роблю, то голова в мене весь час думає. Роман писав зосереджено, тяжко було за цим спостерігати. Він писав і плакав, був дуже емоційний. Ще малим казав, якщо помре і на небі потрібен буде письменник, то ним він там буде», – пригадує дружина Ольга Міліянчук-Федорів.

На робочому столі письменник залишив недописані сторінки. Ще за 5 хвилин до смерті (помер від інфаркту) говорив дружині, що не має права вмерти, бо ще так багато хоче написати. Уже після смерті побачила світ повість «Кларнет із лісу на піщаних горбах».

Повісті Романа Федоріва написані на історичних сюжетах, а творчість переплітається з його життям, особливо це помітно у романах «Єрусалим на горах» і «Палиця для прокажених». У героях і подіях він відтворив усе, що ним було пережите у житті.

Немає коментарів:

Дописати коментар