четвер, 25 березня 2021 р.

Найвизначніші події Української революції 1917–1921

Екскурс у минуле

Термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Раніше тільки українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Лише в роки незалежності вітчизняні науковці їх роботу змогли продовжити. 2017 рік Указом Президента проголошено Роком Української революції 1917-1921 років, ним же на 2017-2021 роки визначено вшанування подій та видатних учасників Української революції 1917-1921 років.

Ми продовжуємо цикл публікацій, присвячених цим подіям і пропонуємо здійснити екскурс у минуле сторічної давності, зроблений активним користувачем і добрим другом нашої бібліотеки краєзнавцем, журналістом Валентином Посуховим у статті, яку він нам надав.

У пеклі чотирьох війн

Після більшовицького перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 року (за новим стилем) на теренах усієї колишньої Російської імперії загриміло жорстоке побоїще. Раніше в СРСР його називали громадянською війною. Та й нині це визначення вживається в Російській Федерації. І там воно справді відображає суть подій, бо на більшості їхньої території, крім Далекого Сходу та Архангельської губернії, йшло збройне протистояння між «червоними» і «білими», а точніше – між бідними і багатими. І, за винятком деяких регіонів, війна там тривала не впродовж 1917–1921 років, як в Україні, а значно коротше. І влада мінялася тільки двічі або тричі, а в нас – по 6-7 разів, або й ще частіше, як, приміром, в Одесі сталося 12 таких змін.

Щоправда, у путінських політологів і пропагандистів нині виникли серйозні проблеми, як же трактувати події 1917 року, щоб і цар Микола ІІ був святим, і більшовиків-ленінців не ганьбити, і бузувіра Сталіна визнавати видатним управлінцем, і зберігати їм радянські пам’ятники та ставити нові. Але, ясна річ, вони не дуже мудруватимуть, вигадають якусь чергову абракадабру, де пануватимуть і велика брехня, і брехня ще більша.

У нас же щодо того періоду замість терміну «громадянська війна» нині прийнято вживати новий «визвольні змагання». Хоча, якщо вдуматися, він теж не вельми точно відображає суть і хід тогочасних подій. Насправді тоді на нашій землі фактично гриміли чотири війни. І вони заподіяли значно більше руйнувань і жертв, ніж де інде на території колишньої імперії. І нашим предкам було дуже складно їх вірно оцінити і визначитися, якій же владній силі, ідеології віддати перевагу, а з якою мужньо боротися.

Фактично вже невдовзі після захоплення влади більшовики не визнали ні автономії, ні незалежності Української Народної Республіки, яку проголосила Центральна Рада, і з грудня 1917 р. почали з нею війну. Наша національна влада не зуміла організувати відсіч, і червоні загони захопили Харків, Полтаву, після бою під Крутами – Київ. І всюди їхні завоювання супроводжувалися кривавими розправами. Як наполягав перед наступом на Полтаву командувач червоними М. Муравйов: «... накажіть вислати півмільйона патронів і якнайбільше динаміту, бо швидше зруйную місто до останнього будинку, ніж відступлю. Я дав наказ вирізати всіх оборонців місцевої буржуазії».

Але після укладення Берестейського миру, коли Центральна Рада запросила на допомогу австро-німецькі війська, російські червоні підрозділи змушені були залишити територію УНР. Тому ця фактично російсько-українська війна тоді дещо притихла. Німецькі війська, створені гетьманом Скоропадським збройні формування призупинили червоний терор і безлад. Однак за свою допомогу в боротьбі з більшовиками окупанти почали забирати у селян хліб та інші продукти, а для тих, хто чинив спротив, запровадили військово-польові суди. Звичайно, це викликало велике незадоволення. Розгорнувся широкий повстанський рух, який активно використали і противники гетьманату, і прибічники більшовиків. Як цей рух охарактеризувати? Начебто визвольним, адже боровся з окупантами-чужинцями? Але ж то були союзники своєї національної влади, які допомогли їй у боротьбі з російськими загарбниками. Виходить, прогнали одних ворогів, а наманили других...

У листопаді 1918 року, коли німці та австрійці змушені були повернутися до себе додому, владу в Україні з 14 грудня 1918 р. захопили прибічники Директорії. І хоча склад цього керівного органу часто змінювався, однак можна сказати, що, як і Центральна Рада, він мав соціалістичну орієнтацію. Здається, більшовики повинні були б вітати союзника, адже вони заявляли про інтернаціональне братерство, про право націй на самовизначення. Але насправді знову почали проводити типово імперську загарбницьку політику повного підкорення, продовжили розв’язану раніше війну проти УНР. Причому вона велася за точнісінько таким гібридним сценарієм, який в 2014 р. використав путінський режим. Терміново в Москві був створений так званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України і послані в наступ частини Червоної Армії. А на ноти протесту УНР з приводу агресії з Кремля відповідали, що бойові дії веде той Тимчасовий уряд, а «русских войск там нет».

Другий етап цієї російсько-української війни фактично тривав цілий 1919 р. Йшов він аж на два фронти – з червоними і білими. І хоча на рахунку Директорії був ряд вдало проведених операцій, але в цілому вона не змогла налагодити управління на місцях, не зуміла створити сильне військо, що змогло б успішно протистояти ворогам. В його складі значну частину становили загони різних отаманів, які не підкорялося єдиному керівництву, діяли на свій розсуд, або взагалі зраджували як, наприклад, Григорьєв. Багатьом воїнам – недавнім простим селянам – важко було збагнути, за що ж іде війна. Начебто і УНР, і червоні боролися за одне й теж: за рівність, справедливість, обіцяли землю і волю. Не вдалося Директорії і встановити тісний контакт з урядами Антанти про надання військової допомоги. Тих відштовхували соціалістичні погляди її керівництва. Все це й призвело до трагічної поразки: рештки війська УНР в листопаді 1919 року змушені були залишити батьківщину і рятуватися на території Польщі, де були інтерновані.

Водночас у тому ж таки 1919 році в нас гриміла ще одна, третя війна – українсько-польська. Після того, як Галичину і Волинь залишили австро-німецькі війська, там з 19 жовтня 1918 року була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. А 22 січня 1919 року сталася надзвичайно важлива в історії нашого народу подія – був прийнятий Акт Злуки, себто возз’єднання в одну державу віками розлучених Східної і Західної частин України. Хоча, на жаль, ця ухвала виявилася декларативною, тісних управлінських і воєнних зв’язків, злагодженої зовнішньої політики між цими частинами встановити не вдалося.

З самого початку свого становлення ЗУНР довелося вести бойові дії з польськими військовими частинами, оскільки Польська держава, що в той же час виникла, вважала Галичину, Волинь, Закарпаття своїми землями. Українська Галицька армія, що була створена на базі підрозділів колишніх січових стрільців, спочатку брала гору над поляками. Але тим велику військову допомогу надала Антанта. Зокрема, з Франції була перекинута створена з поляків 80-тисячна армія під командуванням генерала Галлера. Протистояти такій зрослій силі Галицька армія не змогла, і в липні поляки захопили майже всю територію ЗУНР.

Директорія ж не мала змоги надати допомоги, оскільки її військо зазнавало поразок від росіян – і червоних, і білих. І вона змушена була укладати з Польщею перемир’я в травні і вересні 1919 р., а потім весною 1920 р. домовилася з нею про спільне ведення бойових дій проти Радянської Росії. Військові частини УНР брали участь у наступі поляків на Київ, відступі звідти, а згодом – в боях з червоними під Варшавою, де ті зазнали жорстокого розгрому. В полон потрапило до 200 тисяч червоноармійців. Бачите: і тут знову повторилася попередня проблемна ситуація: ким же вважати поляків – ворогами чи союзниками? І нам непросто дати на це відповідь. А тогочасним нашим предкам було ще складніше.

Ну, а четверту війну аж ніяк не годиться відносити до визвольних змагань. Вона була точнісінько громадянською: війною бідних із багатими. Найзаможніший прошарок української еліти, частина середнього, звісно, підтримали білих. Значна частка середнього прошарку, інтелігенції відстоювала позиції національної незалежності. Але сильний вплив мали також і ті, хто дотримувався різних відтінків соціалістичної ідеології. Ну, а маси простого люду, як з давніх давен велося, взагалі вважали, що варто лиш забрати в багатих їхні статки, розподілити їх межи бідними – і настане щасливе і справедливе життя, майже схоже до раю.

Тому поширене нині серед наших дослідників того періоду твердження, що в Україні більшовицькі погляди не мали поширення і здебільшого принесені російськими загарбниками, – далекі від правди. А хто ж тоді були члени різних ревкомів, комітетів незаможних селян, рядові міліціонери, чекісти, ті, хто створював і захищав різні радянські псевдореспубліки типу Бесарабської, Донецької, Криворізької та інші (всього їх налічувалось близько десяти)? А хіба не схожа ідеологія «забрати і поділити» панувала в загонах Махна, Григорьєва, Зеленого та багатьох інших отаманів? Безперечно, це теж відіграло відчутну роль в тому, що червоні російські війська мали в нас значну підтримку. І тільки відчувши, як кажуть на власній шкірі, що радянська влада тільки проголошує чудові гасла, а насправді є грабіжницькою, свавільною – забирає вирощений хліб, заганяє в комуни, за будь-якою підозрою знищує в чекістських катівнях,  тоді чимало хто піднявся на боротьбу з нею. Про що й свідчить повстанський рух, який розгорнувся в Україні в 1921 р. Але оскільки він був дуже розрізненим, до того ж ленінське керівництво пішло на поступки, проголосивши нову економічну політику, то більшовикам вдалося розгромити і його, себто перемогти і на цьому етапі громадянської війни. І взагалі здолати визвольну боротьбу України за незалежність у цей період, внаслідок чого вона стала важливою складовою частиною вже нової, радянської імперії – СРСР.

А в той час незалежність для нашої країни була цілком реальною. Адже змогли її здобути Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. А ми ж мали більший і людський, і економічний потенціал, ніж вони. Але не вийшло…

В історичних дослідженнях, приміром у «Вікіпедії» наголошується, що головними причинами поразки України у визвольних змаганнях були: роз’єднаність політичної еліти, незавершеність процесу формування нації, вплив зовнішніх військових факторів, відмінності між національними і соціальними завданнями визвольного руху. Звісно, це так. Але хочеться наголосити, що до поразки призвело переважно те, що наша країна тоді опинилася в особливо складній зовнішній і внутрішній обстановці.

Порівняймо, наприклад, із Польщею. Там соціалістичні ілюзії не мали в масах такого поширення як у нас. У неї був лише один грізний ворог – Радянська Росія, яку майже все населення вважало загарбником, що знову прагне поневолити їхню колись могутню країну. Слід додати, що на відміну від українців поляки дуже відрізнялися від росіян мовою, культурою, релігією, менше часу перебували під владою царизму. Тому вони з великим патріотичним піднесенням і згуртованістю піднялися на боротьбу із чужинцями. Для них то була одна війна, і ворог точно визначений. До того ж їхня економіка не була так розруйнована та розграбована, як у нас. Велике значення мало й те, що їм потужну допомогу в озброєнні війська, в становленні держави надавали країни Антанти. Теж саме можна сказати і про фінів, прибалтів. А в нас гриміло чотири війни. Вони розривали народ на різні частини. І ніхто нам не допомагав. Бо ми шарахалися з одного боку в інший.

«Це і є страшним: у нас немає віри, стійкої, міцної, що світить сильніше тимчасових невдач та успіхів. Для нас «немає гріха» в участі в будь-якій брехні, що в даний момент здається вигідною», – так оцінював погляди більшості  простого люду наприкінці 1917 р. відомий письменник-демократ В. Г. Короленко. І для значної частини сучасного населення України ця характеристика й нині лишається точною.

Російські імперіалісти путінського зразка знову хочуть поневолити Україну. І використовують ті ж методи, що й сто літ тому: гібридну війну, намагання розсварити владну еліту і населення різних регіонів, брехливу пропаганду братерської єдності, спотворення нашої сучасної дійсності і минувшини, заперечення самого існування української мови і нації.

Та нині в нас значно більше шансів і можливостей відбити новий наступ загарбників: є й державне управління, набираються сил і вміння Збройні Сили, існує і потужна міжнародна підтримка. Віримо ж у перемогу! І здійснимо мрію тих, хто боровся за незалежність України у визвольних змаганнях 1917 – 1921 років: таки створимо свою багату і могутню незалежну державу».

Немає коментарів:

Дописати коментар