Найбільший його талант — бути людиною: Любомир Дмитерко

18 березня минає 110 років від дня народження лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка Любомира Дмитерка. Його творчий доробок за півстоліття у літературі складається з великої кількості поезій, п’єс та прозових творів.

Працівники бібліотеки-філіалу № 7 пропонують згадати його не тільки як письменника, але й людину, яка вміла не тільки відкривати таланти у літературі, але і підтримувати їх. Як сказав Леонід Єфімов «серед усіх талантів, якими природа обдарувала Дмитерка, найбільший його талант — бути людиною. Він завжди клопотався про якихось знедолених, ніколи не забував давніх друзів, незалежно від їхніх місць у суспільній ієрархії, і обожнював свою сім’ю».

«Іду!» – саме збіркою під такою назвою про себе заявив в українській літературі поет Любомир Дмитерко. І хоча вірш був присвячений поступам великого індустріального будівництва, це було наче символом того, що він дозрів до того, щоб продемонструвати про свою творчість. У цьому ж році побачила світ і збірка оповідань «Вітер зі Сходу».

Вірші Любомир почав писати рано. Перші спроби віршотворення були ще в семирічній школі у Кам’янці-Подільському. Пізніше, навчаючись в Інституті народної освіти та на сценарних курсах при кіноінституті в Києві, поетичні захоплення втілюються у книжки. В 1931 році виходить його наступна збірка «Товтри», ще за чотири роки – «Молода земля».

В кінці 30-х років Любомир Дмитерко встиг попрацювати на Київській кіностудії, де він обіймав посаду заступника директора, тобто самого Олександра Довженка. В роки Другої світової він працював кореспондентом фронтової газети, усю свою творчість і публіцистичний дар віддавши справі нести правдиве слово про людину на вогненних дорогах війни.

Потім Дмитерко дивом вдавалося поєднувати плідну творчу діяльність з адміністративною роботою у Спілці письменників України.

До важливих віх його життя належать робота у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН (1958—1962) та ЮНЕСКО (1972). Як згадує письменник Юрій Щербак: «Не вірте тому, що у нас кажуть про Захід, про Америку – це неправда! Для мене було доволі дивним та несподіваним це від нього почути – від людини, яка все-таки була представником Системи (комуністичної). А пізніше, коли я побував на Американському континенті, коли працював Послом уже Незалежної України у США, переконався у правоті Любомира Дмитровича».

У багатогранній, багатожанровій діяльності письменника був ще один важливий бік — редакторський, адже близько чверті століття Дмитерко очолював провідний літературний журнал СПУ «Вітчизна». Перечитуючи рукописи, він міг безпомилково не тільки розгледіти справжній талант але й перепинити шлях бездарності, це тоді коли йому «викручували руки», бо лінія журналу досить часто суперечила «генеральній лінії».

Але Дмитерко досить упевнено вів «Вітчизну» крізь усі політичні бурі. Його друзі з вдячністю згадують і дивуються, як зміг він в умовах тодішньої жорсткої цензури утримувати штурвал журналу, друкуючи при цьому все «крамольне», а отже, все краще, що з’являлось на українському літературному ринку. Досить згадати, що за друкування творів молодого Григора Тютюнника та «Собор» Олеся Гончара Дмитерка довго «проробляли» на засіданнях Політбюро ЦК КПУ і записали дві догани в особисту справу.