Легендарний співак Василь Зінкевич сьогодні ювіляр

 Василя Зінкевича важко назвати обділеним державними відзнаками та нагородами. Він — народний артист України, Герой України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Луцька, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня та ордена Миколи Чудотворця, ордена кня́зя Яросла́ва Му́дрого.

        І все ж найбільшою нагородою для нього як творчої людини є любов і повага великого кола відданих шанувальників його таланту і голосу.

 За результатами конкурсу, проведеного газетою «Голос України» серед читачів у жовтні 2001 року Василь Зінкевич став «Золотим голосом України» та отримав особливу відзнаку «Золоте перо».

24 травня 2002 року на майданчику біля столичного Міжнародного центру культури та мистецтв урочисто відкривали національну Алею зірок — наш варіант голлівудської Алеї Слави (нині її перенесли в район Пасажу на Хрещатику). Того дня було закладено чотири перших «іменних» зірки найбільших достойників від музики та спорту — поряд з іменами прославленої гімнастки Лариси Латиніної, співачок Євгенії Мірошниченко та Софії Ротару під першим номером значилася зірка Василя Зінкевича.

 У цьому є щось символічне. Василь Зінкевич у всьому, за що не брався, намагався бути першим, в кожній справі вимагав і від інших, і в першу чергу від себе, найвищої майстерності, досконалості, а то й філігранності.

 Можливо тому не так багато останнім часом з’являється нових пісень у його репертуарі. Але практично кожна пісня, яку співає Василь Зінкевич, увійшла в золотий фонд української естради. Друзі жартують, що Зінкевич може блискуче заспівати навіть телефонний довідник.

 Не частий гість останнім часом Василь Зінкевич і на сторінках преси. І не тому що не запрошують, а тому що, як і в піснях, не звик розмінюватися на дрібниці. Зрештою — це його вибір і його право. Як писав відомий тернопільський музичний літописець і його добрий друг Михайло Маслій, «він залишився старомодним і, мабуть, таким буде завжди. І хай собі, ми його любимо, незалежно від стану модності чи немодності. Василь Зінкевич сьогодні уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він працелюб до фанатизму і так само відданий мистецтву пісні. Зінкевич — ціла епоха в історії української культури». І до цього важко щось додати, хіба що цікаві факти з біографії Василя Зінкевича.

 Вокальні здібності і любов до мистецтва передалися Василю Зінкевичу від батька, Івана Харитоновича. Останній гарно співав, був регентом церковного хору. Другим захопленням стали танці — ще малим Василько зробив собі вдома невеличку сцену і танцював на ній. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності.

 Олександр Серов, який свого часу був солістом «Світязя», намагався копіювати Василя Зінкевича не лише манерами, а й візуально. Їхній колега Дмитро Гершензон згадував, що одного разу на концерті у Севастополі Сєрова переплутали із Зінкевичем і в першому відділенні віддали ледь не всі квіти.

 Василь Зінкевич завжди дуже прискіпливо ставився до свого репертуару. Відому пісню «Шлях до Тараса» на слова Юрія Рибчинського він виношував більше року, доки записав.

 Він — естет і перфекціоніст. Хоча ці два слова можна одним замінити — художник. Не лише за професією (адже й у Вижниці Василь Іванович на художника вчився), а й за сприйняттям світу. У приміщенні Волинської філармонії, на другому поверсі, в нього був свій кабінет, і на столі постійно лежали гори паперу. Яких тільки малюнків не було! Найчастіше траплялися ескізи костюмів: усі костюми для «Світязя» Зінкевич розробляв сам. У 1970 — 1980-ті не чув про стрази Сваровскі, а Василь Іванович уже прикрашав одяг музикантів штучним камінням. Причому враховував світло від прожекторів. Коли промені потрапляли на одяг, він сяяв усіма кольорами. Наскільки мені відомо, Зінкевич і в «Смерічці» над костюмами працював, і в ансамблі «Смеречина», де танцював і ставив танці. До речі, якби далі займався хореографією, так само досяг би успіху. У нього талант постановника — бачить весь номер одразу. Так само, як бачить пісню.

 Анатолій Фартушняк видав книгу «Крила моєї долі». Її відзначено на ХІХ Загальнонаціональному конкурсі “Українська мова — мова єднання”, автор став лауреатом цього конкурсу в номінації “Мовне багатоголосся”.

 Книга містить теплі розповіді і про Василя Зінкевича. Саме Анатолій Фартушняк написав першу пісню для ансамблю «Смерічка». Називалася вона «Сніжинки падають…» Поетичні рядки поклав на музику Левко Дутківський. Це він створив вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка». Було це у райцентрі Вижниця Чернівецької області. У той час Фартушняк навчався там в художньому училищі декоративно-прикладного мистецтва. Його однокурсником був Василь Зінкевич. Познайомилися під час навчання, а ближче зійшлися  у «Смерічці». Їх обох взяв за кумів керівник ансамблю Левко Дутківський. 

 Найчастіше на день народження Василь Зінкевич їде в рідне село Васьківці на Хмельниччині. Коли мамі стало важко ходити по воду, на подвір’ї батьківської хати він власноруч викопав криницю. І зараз багато речей любить робити своїми руками.

 От і цього року 1 травня з нагоди 75-літнього ювілею він, мабуть як завжди, заховався далеко від метушні сучасного світу туди, де струни серця звучать найгучніше.