ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ "Щоденників читання"

      Література — не панацея, але вона є одним зі шляхів до порятунку людської душі, — вважає письменниця Людмила Таран. Сьогодні мова про її збірку новел «Остання жінка, останній чоловік».

     Письменниця так розповідає, хто ж вони, ця остання жінка і останній чоловік, яких винесено на обкладинку книжки: «Це не останні люди на землі, але жінка дійсно стала для головного героя останньою. Історія про кохання: школярка закохалася у вчителя, згодом, коли він уже був на схилі літ, вони знову зустрілися, і у них зав'язалися стосунки. Вони роз'їжджаються, а почуття залишаються».

 Знаючи  письменницю  як поетку, в цій збірці відкривайте  Людмилу Таран як прозаїка.

 «Кожна думка наша – як мачина: схоче розгорнеться, схоче – мовчатиме до часу».

 «Люди так багато говорять і мріють про щастя, а йдеться насправді про якийсь стабільний, гарантований комфорт, передусім про купу грошей. Хоча всі начебто знають: гроші не дорівнюють щастю. Люди нещасні, бо не мають щастя».

  «Чи існує універсальне визначення щастя? Воно давно відоме: це мир у душі. А тому,  шановні, індустрія щастя неможлива. Це я й самій собі кажу, щоразу нагадую: вкладай себе в те, що тебе не зрадить, якщо сама не зрадиш, - у віру й любов. Давній відомий рецепт… ».

 «Старість не породжує пороків, а лише гостріше, очевидніше виявляє те, що людина нагромадила в собі протягом життя».

 «Віддаль, дистанція, а не щоденне перебування поруч, у пісному шерегу минущих днів, у тісній шкарлупці буднів, сповнює почуття жагою, роздмухує їх, насичує очікуванням. Але віддаль і руйнує почуття».

 «Усяка печаль, хоч би яка причина її була, насправді є жалістю до себе».