Відомий поет і прозаїк СЕРГІЙ ЖАДАН написав вірш «Карантинна гавань», який з'явився на Facebook-сторінці автора.Українців
ці рядки привели у захват. Люди активно коментували цей вірш, який за лічені години зібрав
тисячі лайків.
Карантинна
гавань
1
Саме
відстань, неможливість торкнутись руки
й
попрощатись із тим, хто виходить із дому,
заримовані
з темрявою рядки,
саме
простір, який підкреслює втому,
саме
ця неможливість тут і тепер
залишатись
разом, саме ці перебої
розуміння
в роботі небесних сфер,
саме
брак тепла, мов нестача зброї,
саме
зелень, що б’ється з чорного дна,
саме
небо, що вигорає відразу,
саме
наша самотність, саме вона
запам’ятається
з цього часу.
2
Щось
змінилося наприкінці зими.
Щось
зламалось у просторі, щось змінилось.
Та
зухвалість, з якою ранкові дими
підіймались
над містом і та лінивість,
із
якою вони осідали вниз,
та
довіра, з якою пташині ватаги
повертались
на північ, той свіжий надріз
прикордонного
неба, ті рештки відваги,
той
зачитаний, вивчений нами словник
недовіри,
ті спалахи серед кімнати.
Світ,
який ми знали, назавжди зник.
Світ
уміє закохувати і дивувати.
3
Говори,
як тоді: це початок тепла,
мов
початок письма, це його наростання
ще
нечутне, це мова, яка була,
ще лишається
— згублена і остання,
ще
немає ритму, немає жалю
за
невписаним, змовчаним і нетривалим,
ще
абетка складається з кришталю,
мов
зимове дихання над перевалом,
ще
немає оповіді, ще час
зупиняється,
передчуваючи повість,
це
історія, що наговорює нас,
ще
підкреслює свою нетиповість.
4
Як
можливість вийти із темноти,
перейти
цей потік, перейти породу,
щоби
взяти з собою, щоб зберегти
саме
це нічне відчуття переходу,
саме
те, що визріло й почалось,
саме
цих рослин непоступливу юність,
саме
цю відсутність бодай когось,
хто
розкаже тобі, що таке відсутність,
саме
світло і те, що було за ним,
саме
те, що здавалося неможливим,
саме
те, що завжди було головним,
саме
те, що буде важливим.
Українська поетеса, перекладачка КАТЕРИНА КАЛИТКО також в своєму вірші пише
про хворобу, яка тягарем окутала всю планету.
Всі наші міста
під прапорами хвороби
Всі
наші міста під прапорами хвороби,
і
наша розгубленість — більша за всі раніші.
Запитуєш
тихо й хрипко «Що це ти робиш?»
І
ходять під шкірою м’язи. І рвучко дишеш.
Любове
моя, росте й росте апокаліпсис,
як
дерево у щілині муру — криве, неспинне.
І,
щоби його заперечити, я торкаюся
твоєї
щоки, ключиці, стегна, коліна,
цілую,
як по війні.
Як
вогонь.
Як
ікону.
І
яблуко сонця падає, збите із гілки диханням,
і
світло кипить, видушує скло віконне.
Кричать
птахи і діти, хоч мало би бути тихо:
сто
літ, як усе скасовано. Нас теж тут не мало бути,
бо
всіх найдужче вибішують бунтарі та коханці.
Пульсує
хвилями в тілі життєдайна отрута,
колючі
іскри по шкірі розсипаються вранці.
У
небі зламали печатку. Співати, сяяти, спати
як
звірі — тривожно, коротко.
І
дотик мандрує нижче.
Коли
тебе обіймаю — чую, що під лопаткою
відлунює
серце,
усі
заборони знищуючи.
Поет, прозаїк і драматург з Рівного ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ почав публікувати на
своїй сторінці у Фейсбук цикл віршів, які назвав
"коломийки-карантинки" на злободенну тему сьогодення - епідемію
коронавірусу в Україні та життя в умовах карантину, про що пише в легкій і
жартівливій манері.
Неділя
Ти
в’їздиш у місто.
Доцвітають
вишні.
Люду
щось негусто
Навстріч
тобі вийшло.
Вийшли
тільки ті, хто
Не
знайшли відмазок.
Їх
«осанна» тихо
Лунає
з-під масок.
І
не так ефектно
Гілками
махають,
Бо
від дезінфектора
Гілки
намокають.
Йде
патруль у латах —
Три
центуріони.
З
ними ще й глашатай —
Гласить
заборони.
А
патруль знетямлено
Зирить
із-під каски.
—
Гей, Назаретянине!
Ти
чому без маски?
Ще одна рівненська письменниця та поетеса ТЕТЯНА СЛАДКОВСЬКА, яка відома під псевдонімом Тата
Рівна, написала ось таку філософську поезію про нинішні події у світі.
Написаний вірш присвятила до Дня поезії.
***
Ти
не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено
бродить король той у чорній короні
І
сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть
ховає пробірки у полах старого пальто
Що
лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати
обличчя, наказати малим та старим —
Дихай
глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай
глибше! І може ми зможем побачити літо
Ти
отримав цей час на думки на слова на любов —
Ти
отримав його примусово але своєчасно
Чорне
сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас
диявол не візьме, ні разу ще не поборов.
Полтавська поетеса НАТАЛІЯ ЖОВНІР уже написала декілька
віршів про карантин. Ось один з них.
Починалась весна красиво…
Капелюшок зриває вітер,
І
куйовдить світле волосся.
Що
з тобою сьогодні, світе?
В
цьому місті так добре жилося…
На
цих площах і на цих вулицях
Було
так святково-строкато!
Десь
із радістю ми розминулися,
Не
потрапили на свято.
Починалась
весна красиво,
Ранні
крокуси квітли яскраво,
Все
було - ніби добре диво.
Що
ж із нами сталось, Полтаво?
Небезпека
блукає привидом
Недалеко…
А де – не знаємо.
Під
цим дуже серйозним приводом
Від
весни всі під дах втікаємо.
Малолюдно
стало на вулицях.
Йде
білявка – від сонця жмуриться,
Напоготові
тримає маску –
Захисну
щільну пов’язку.
Заховає
під неї обличчя,
Ще
й оглянеться двічі чи тричі,
Перш,
ніж двері відчинить до магазину
І
огляне вітрину…
Ця
весна минає в тривозі.
Де
ти, літо спекотне? – В дорозі.
Грізний
вірус здолає спека -
Час
той вже недалеко.
А
до бажаних тих днин -
Карантин.
А ось цих молодих людей із Вінничини карантин надихнув на спільну
творчість. Вперше патріотичного спонтанного вірша ВІКТОРІЯ БАЮК та ОЛЕКСАНДР УМАНЧУК написали за одну годину на Великдень під час спілкування у соцмережах.
Зараз і далі продовжують створювати вiрші
різної тематики творчим дуетом, які розміщують у соцмережах і отримують чимало схвальних
відгуків.
Я — син України, а я її — донька
Блукаю рядками я посеред люду,
Нестримна
тривога живе в моїх грудях...
Так
важко та гiрко нас правда карає.
За
що, та навiщо? Хтось вiдповiдь знає?
Солодша
брехня, анiж правда в обличчя,
А я
– Українка, вiнок менi личить,
Одягну
з калини червоне намисто,
Всмiхнуся
я щиро, так просто i чисто!!!
Допоки
серденько трiпоче у грудях,
Свiй
рiд український не зраджу, не згублю!!!
Я
рiдну країну люблю, поважаю,
Донька
України, i цим я пишаюсь!!!
Блукаю
рядками я посеред люду,
Нестримна
тривога пече в моїх грудях...
Так
важко та гiрко нас правда карає .
За
що, та навiщо?
Хтось
вiдповiдь знає?...
Бо
краще мовчання, нiж правда в обличчя,
А я
– Українець, свiй рiд возвеличу!
Матусею
вишиту вдягну сорочку,
Я
гризтиму землю за сина та дочку...
За
рiдну країну, я мужньо загину,
В бiдi
не залишу свою Батькiвщину.
Люблю
я її неосяжнi простори,
Я —
син України, мiцний, наче гори!
Блукаєм
рядками ми посеред люду,
Ми
творчi натури вкраїнського роду.
Ти
— син України, а я її — донька,
На аркуш
паперу летить наша думка!
Святе
правди слово ростиме вiками,
Цвiстиме
у полi колоссям й квiтками.
Дозрiє
врожаєм для наших нащадкiв,
Якi
пожинатимуть стиглi зернятка!!!
Використані джерела
:
Немає коментарів:
Дописати коментар