ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ "Щоденників читання"

      Скільки їх героїв… Живих, полеглих, ще не народжених… Але зараз, коли ми спокійно спимо і радіємо життю, скільки їх на передовій закривають нас своїми грудьми, не жаліючи себе. Як тривожно кожного дня читати дані із фронту. Правда, не всім, бо багато хто уже в своїх щоденних клопотах навіть не звертає на це уваги. Тож давайте в День  Героїв вшануємо полеглих і помолимось за живих, вони для нас герої, але хай БУДУТЬ ЖИВИМИ!

 А крім моїх роздумів - цитата із роману Василя Шкляра «Чорне сонце». Як би добре було, щоб  ці слова були не побажанням, а дійсністю: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».

Задум роману прийшов Шкляреві після знайомства з військовим «Азову» Олександром з позивним «Художник». З Олександром він познайомився ще у 2009 році, коли презентував «Чорного ворона» у Кривому Розі; cаме Олександр допоміг тоді Василю Шкляреві організувати презентацію в місцевому театрі. Згодом Шкляр знову зустрів Сашка на Майдані, а після початку Українсько-російської війни (2014-) і на фронті як військового полку «Азов». Одного разу Сашко зателефонував до Шкляра й сказав, що потребує поради як врятувати стародавню скульптуру «скіфської баби». На що Шкляр відповів: «Сашко, дитино. Ти себе рятуй. Скіфська баба простояла тисячоліття. Вона бачила всі війни. Ніякий дідько її не вхопив». Цей випадок і став поштовхом до написання повісті-притчі про бійців «Азову». У творі головний герой був написаний Шклярем саме з «Художника», й автор лише трохи українізував його позивний, змінивши на «Маляра», а всі решта прізвиська та імена лишились незмінними.

        У одному з своїх інтерв'ю Василь Шкляр зазначав, що написав «Чорне сонце» також як віддарунок воякам Азову за їх символічний подарунок з Українсько-російської війни (2014). Письменник описував це так: «Якось з ними [вояками Азову] на війні трапилась містично-філософська історія. Коли в Широкиному згоріла бібліотека, не збереглося жодного видання. Уцілів лише «Кобзар» Тараса Шевченка. Хлопці [з Азову] подарували мені цю книжку. Я ж у свою чергу вирішив зробити їм свій віддарунок, написавши про них». Це була одна із перших книг, присвячених подіям нинішньої війни.

 В 2015 році восени я була на презентації цього роману в Маріуполі. Згадую її як щось неймовірне, бо тоді на презентації був повен зал бійців «Азову», на вулицях було багато банерів до першої річниці визволення Маріуполя. І як боляче,  що уже 2020 рік, а все ще гинуть кращі сини України – ГЕРОЇ! Вічна пам'ять  і шана полеглим! Слава і подяка живим!