Свого часу пісня-реквієм «Степом, степом» буквально
потрясла Україну. Воєнна тема стала для композитора ще й темою любові до рідної
землі. Письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв про цю пісню сказав: «Вашу пісню
вважають таким же гімном, як і гімн Кобзаря «Реве та стогне Дніпр широкий…».
Дмитро Павличко ще у 1980-х на шпальтах «Літературної України» написав:
«Степом, степом…» — нині цих двох слів досить, аби уявити покритий димом
простір, нереально нескінченний, який можна побачити в глибинах за Царем-колосом
на картині Білокур… За всієї своєї скорботи пісня сприймається як
життєстверджуючий гімн, за всієї величавості — як особиста печаль…».
А ось передісторія
створення цієї пісні.
У спогадах дружини композитора Валентини
Олександрівни:
«Якось ми приїхали до
мами Анатолія на Житомирщину. Пішли на кладовище. І вже на схилі дня заграва
така кривава відкрилася перед нами... Бачимо — якась жінка стоїть над могилою
полеглих воїнів і гірко плаче. Ми з Толіком підійшли, і вона розповіла, що
приїхала сюди з іншої області. Згадала, як на початку війни працювала в полі. І
на її очах сільських хлопців посадили в машину і повезли на фронт. А синок її
тільки вискочив на якусь мить попрощатися — і все! Розгублено кинула серпа,
вибігла на дорогу і довго-довго бігла за машиною. Після війни увесь час чекала
і сподівалася...
…Ми прийшли додому,
вмикаємо телевізор і чуємо, як популярна Людмила Зикіна співає «Степи, степи».
І вже тоді я відчула, що в Анатолія почали зароджуватися образи своєї пісні —
ці безкраї задимлені степи, фронтові дороги, непоправні втрати».
У спогадах самого композитора:
«Перші начерки тексту і
мелодії з’явилися у мене ще на Житомирщині, до від’їзду в Черкаси, — розповідав
мені тоді Анатолій Пашкевич. — Якийсь час я працював у Коростишеві й жив у готелі.
Інструмента під рукою не було, й я щовечора музикував «у думках». Отак склалися
перші музичні заготовки. Напливала мелодія, точніше, той її простий і широкий
такт — «Сте-пом... сте-пом...» Часто доробляв, переробляв. Хотів навіть кинути
все. Але мелодія не полишала мене. Разом із нею добирав слова. Фрагменти, які
з’явилися разом із мелодією, я пізніше показав у Черкасах поетові Миколі
Негоді. Він узявся писати свій текст. Але довго не виходило. А коли Микола
використав мої текстові заготовки — вони намертво були злиті з мелодією і
відкидали інші слова як чужорідні. Він зробив літературно досконалий текст.
Отак спільними зусиллями і довели ми пісню «до пуття».
У спогадах поета Миколи Негоди:
«Коли працював над
першим куплетом, уявляв картину, коли відступали війська, а жінки збирали хліб
і на кожному кроці знаходили вбитих, — згадував Негода. — Потім і кінцівка
знайшлася: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!»
Щоправда, середину пісні дуже довго шукав... Толік всю ніч збуджено награвав і
співав — пробував, як звучить пісня. А люди по сусідству не можуть ніяк
заснути, б’ють кулаками в стіну і двері — скільки ти ще будеш там терликати?!
…не помітили, як ніч минула. Глядь — на вулиці вже розвиднилося. На світанку я
вручив текст. Він вчитувався, не говорячи ані слова. Переписав вірші на чистий
аркуш (завжди так робив — кожен текст власноручно переписував). Потім узяв баян
і розтягнув міхи... Десь через тиждень дзвонить: зайди, послухай! Ольга
Павловська (солістка Черкаського хору) заспівала, хор підхопив — і у мене
мурашки поповзли по спині, волосся на голові дибки стало! Вже тоді відчув:
народилася велика пісня, яка нікого не залишить байдужим».
У 70-ті пісню ввели в навчальні програми шкіл...
Західної Німеччини. А коли в серпні 1968-го до змученої Праги ввійшли радянські
війська для наведення там «соціалістичного порядку», цей твір-реквієм важким
смутком звучав із вуличних динаміків, нагадуючи непроханим гостям про сльози
матерів, які вічно чекають своїх синів.
В Україні знову війна, знову
падають солдати. На війні сучасній боронять рідну землю сини України.
Степом, степом даль
махне крилом...
Мати, мати жде свого
солдата…
Немає коментарів:
Дописати коментар