неділя, 21 червня 2020 р.

Через відстані літ чути батьковий голос

        День батька уже другий рік поспіль є черговим знаковим днем для українського суспільства, який відзначається щорічно у третю неділю червня. Він був затверджений урядом для того, щоб підкреслити важливість виховання дітей батьком.
«Вся сім'я вмісті й душа на місці». Так твердить тисячолітня народна мудрість, котру важко заперечити.  Сім'я – це батько, мати, діти, і щоденна любов між людьми, які живуть разом.
 Батько – слово, що його вимовляємо з повагою, любов'ю та ніжністю, усвідомлюючи його відповідальну роль в сім'ї та вихованні дітей. Численні дослідження свідчать, що батьки (татусі), які брали своїх дітей на руки відразу після їх народження, і надалі частіше граються з ними та більше піклуються про них. Ця нова для чоловіка роль турботливого батька сприятливо позначається на розвиток немовляти та загальній атмосфері родинного життя.
 За результатами одного дослідження немовлята, у чиєму вихованні активну участь брали батьки, отримали вищі оцінки за тестами моторного й розумового розвитку, ніж ті, ким опікувалися переважно мами. Інше дослідження довело, що такі малюки виростають більш чуйними у соціальному плані, між чоловіком і дружиною виникає менше суперечок, спостерігається єдність цілей і злагода у прийнятті рішень.
 У будь-якому випадку, ставлення батьків до немовлят дуже відрізняється від ставлення матерів. Як правило, батьки граються з дітьми, тоді як матері, зазвичай, купають, сповивають і годують їх. Навіть піклуючись про дитину, батьки зберігають ігрову манеру. Крім того, стиль гри у батька й матері дуже відрізняється. Батьки схильні гратися енергійніше: вони підкидають малят у повітря, рухають їхніми руками й ногами, гойдають їх на коліні. Матері ж поводяться з дітьми обережніше, ніжно розмовляють, наслідуючи їхнє аґукання, тощо. З раннього віку малята, дивлячись на батька, тягнуться до нього, очікуючи задоволення, мовляв, «якщо татко тут, будемо гратися».
 Бути справжнім батьком – це героїзм, вміння іти проти течії сучасної моделі сім'ї, де батько має заробляти гроші. Звичайно, менше буде зароблено, однак час, подарований дітям на спільну забаву, спільно приготовлену вечерю чи вечір пісень є найкращою інвестицією. Кожна дитина найбільше потребує любові і матері, і батька.
 Відродження та утвердження споконвічних духовних і моральних цінностей українського народу, навчання і виховання молодого покоління в дусі глибокої шаноби до батька своєї родини, а відтак і високих почуттів патріотизму і гуманізму — саме таку мету має антологія української поезії XIX-XXI ст.  «Книга про Батька»
      Як наголошує директор видавництва «Криниця», в якому вона надрукована в 2013 році, Леонід Андрієвський: «Ця книга — це заповіт перш за все від батьків і дітей нашого найбільш постраждалого від воєн ХХ століття — всім поколінням наступним… І заповіт, і пересторога, і дорогоцінний життєвий досвід. Я свято переконаний, що кожен український читач — і старший, і молодший за віком — знайде у цій книзі найближчу для своєї душі сторінку, з якої обізветься доля його роду. Історично давно вже доведено, що доля народу лежить на плечах Батьків і залежить вона не тільки від їхніх збройних перемог, але й від виховання ними своїх нащадків».
 Упорядник книги  — письменник Володимир Чуйко — працював над новим виданням до останніх своїх днів, а  завершував справу вже колектив видавництва.
 Антологія української поезії «Книга про Батька» видається в Україні вперше. Це видання унікальне в історії української і світової літератури. До нього ввійшли поезії, присвячені батьку та батьківству понад 320 українських авторів XIX-XXI століть. Серед них — класики, зокрема, Т. Шевченко, І. Франко, М. Старицький, М.Шашкевич, О. Олесь, П. Тичина, М. Рильський, Є. Плужник, Є. Маланюк, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Стус, а поруч із ними — представники молодої генерації української поезії та української діаспори.
 Гортаючи антологію, заглиблюючись у порухи серця авторів можна разом із ними переживати і вдячність батькам, і гордість за них, і смуток за їхнє страдницьке життя, в якому завжди світила їм провідна зоря: «Аби хоч дітям легше було…». Спасибі їм за те. Ця думка пронизує всі поезії. А часом шле запит батькам у вічність щодо майбутніх доріг.
  А хіба ж не суголосні кожному з нас Довженкові слова про свого батька: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів, — він годився на все… У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт…».
 Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» висловив те, що хвилює не одного сина, навіть вибіленого вже сивиною. Батьки приходять до нас у снах і запитують, чи не підвели ми їх та їхніх сподівань на наше майбутнє. І часто дуже болісним буває те видиво, що й спонукає запізно просити у батьків пробачення, як зробив це Олександр Богачук:
 …Через відстані літ,
 Через всі заметілі
 Чую батьковий голос вночі.
 Ти пробач мені, батьку,
 Пробач і прости…
 Леонід Полтава також просить вибачення:
 Шкода, батьку, що розминулись 
 Наші долі хвилями в морі. 
 За усе,що було й забулось, 
 І за наші часи суворі, 
 І за громи ракет, 
 А не радости цитри чи лютні, 
 Вибач вчителю мій, 
 Вибач, лікарю мій, незабутній! 
 Андрій Малишко у вірші «Моєму батькові» згадує нелегкі роки свого дитинства, бо жилося родині не розкішне – землі було дві десятини, а сім'я чималенька – тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити, щоб піднімати дітей на ноги:
 Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
 Дитинство моє вітряною порою,
 Німецькі снаряди вигукують люто,
 Зима завива за крутою горою.
 А ти, посивілий, в низенькій хатині
 Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
 Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині
 Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.
 П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
 Середлітку — десять, чотири — малому.
 За шевство просив копійчану оплату:
 — Синам же рости! Відпочинем потому.
 Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
 Рибалкам в заброди, дівчатам — однако.
 Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
 Мій батьку далекий, старий кожум’яко!
Секрет Дмитра Луценка криється в світлі того домашнього вогнища, в якому причаїлася його юна душа, в маминій пісні і батьковій волі, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий світ, у його родоводі:
 З прадавніх вибухлих віків
 Бере початок рід наш славний.
 Мій пращур був із козаків,
 Яких боялись шляхта й хани.
 А рідний батько Омелян –
 Не панський син,
 А теж з селян.
 Він мав у серці дідів дух –
 Козацька кров текла у жилах.
 Таких хоробрих одчайдух
 Й ворожа сила не скосила…
 В пошані й почесті при ділі
 Трудивсь до старості в артілі.
 Батько Бориса Олійника загинув на фронті, у нього багато віршів про матір, яка дала йому життя, а сама передчасно пішла з нього. У поезії «Батьки і діти»  людське буття зображено у філософському плані як одвічна спіраль, у якій діти повинні гідно продовжувати справу батьків:
 Батьки і діти! Діти і батьки!
 Нерозділиме і одвічне коло.
 Ми засіваємо житейське поле,
 І не на день минущий — на віки.
 Ось такі щемні слова знайшли поети, аби возвеличити Батька і слідувати його заповіту.

Немає коментарів:

Дописати коментар