«Вся сім'я вмісті й
душа на місці». Так твердить тисячолітня народна мудрість, котру важко
заперечити. Сім'я – це батько, мати, діти, і щоденна любов між людьми, які живуть разом.
Батько – слово, що його вимовляємо з повагою, любов'ю та ніжністю,
усвідомлюючи його відповідальну роль в сім'ї та вихованні дітей. Численні дослідження свідчать, що батьки (татусі), які брали своїх дітей на
руки відразу після їх народження, і надалі частіше граються з ними та більше
піклуються про них. Ця нова для чоловіка роль турботливого
батька сприятливо позначається на розвиток немовляти та загальній атмосфері
родинного життя.
За результатами одного
дослідження немовлята, у чиєму вихованні активну участь брали батьки, отримали
вищі оцінки за тестами моторного й розумового розвитку, ніж ті, ким опікувалися
переважно мами. Інше дослідження довело, що такі малюки виростають більш чуйними
у соціальному плані, між чоловіком і дружиною виникає менше суперечок,
спостерігається єдність цілей і злагода у прийнятті рішень.
У будь-якому випадку,
ставлення батьків до немовлят дуже відрізняється від ставлення матерів. Як
правило, батьки граються з дітьми, тоді як матері, зазвичай, купають,
сповивають і годують їх. Навіть піклуючись про дитину, батьки зберігають ігрову
манеру. Крім того, стиль гри у батька й матері дуже відрізняється. Батьки
схильні гратися енергійніше: вони підкидають малят у повітря, рухають їхніми
руками й ногами, гойдають їх на коліні. Матері ж поводяться з дітьми
обережніше, ніжно розмовляють, наслідуючи їхнє аґукання, тощо. З раннього віку
малята, дивлячись на батька, тягнуться до нього, очікуючи задоволення, мовляв,
«якщо татко тут, будемо гратися».
Бути справжнім батьком – це героїзм, вміння іти проти течії сучасної моделі
сім'ї, де батько має заробляти гроші. Звичайно, менше буде зароблено, однак час, подарований дітям на
спільну забаву, спільно приготовлену вечерю чи вечір пісень є найкращою
інвестицією. Кожна дитина найбільше потребує любові і матері, і батька.
Відродження та утвердження споконвічних духовних і моральних цінностей
українського народу, навчання і виховання молодого покоління в дусі глибокої
шаноби до батька своєї родини, а відтак і високих почуттів патріотизму і гуманізму
— саме таку мету має антологія української поезії XIX-XXI ст. «Книга про Батька».
Як наголошує директор
видавництва «Криниця», в якому вона надрукована в 2013 році, Леонід
Андрієвський: «Ця книга — це заповіт перш за все від батьків і дітей нашого
найбільш постраждалого від воєн ХХ століття — всім поколінням наступним… І
заповіт, і пересторога, і дорогоцінний життєвий досвід. Я свято переконаний, що
кожен український читач — і старший, і молодший за віком — знайде у цій книзі
найближчу для своєї душі сторінку, з якої обізветься доля його роду. Історично
давно вже доведено, що доля народу лежить на плечах Батьків і залежить вона не
тільки від їхніх збройних перемог, але й від виховання ними своїх нащадків».
Упорядник книги — письменник
Володимир Чуйко — працював над новим виданням до останніх своїх днів, а завершував справу вже колектив видавництва.
Антологія української поезії «Книга про Батька» видається в Україні вперше.
Це видання унікальне в історії української і світової літератури. До нього
ввійшли поезії, присвячені батьку та батьківству понад 320 українських авторів
XIX-XXI століть. Серед них — класики, зокрема, Т. Шевченко, І. Франко, М. Старицький, М.Шашкевич, О. Олесь, П. Тичина, М. Рильський, Є. Плужник, Є. Маланюк, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Симоненко, В. Стус, а поруч із
ними — представники молодої генерації української поезії та української
діаспори.
Гортаючи антологію, заглиблюючись у порухи серця авторів можна разом із ними переживати
і вдячність батькам, і гордість за них, і смуток за їхнє страдницьке життя, в
якому завжди світила їм провідна зоря: «Аби хоч дітям легше було…». Спасибі їм
за те. Ця думка пронизує всі поезії. А часом шле запит батькам у вічність щодо
майбутніх доріг.
А хіба ж не суголосні кожному з нас Довженкові слова про свого батька: «З
нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів, —
він годився на все… У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову під
північним небом, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням, повертаю я прибитий
журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт…».
Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» висловив те, що хвилює не одного
сина, навіть вибіленого вже сивиною. Батьки приходять до нас у снах і
запитують, чи не підвели ми їх та їхніх сподівань на наше майбутнє. І часто
дуже болісним буває те видиво, що й спонукає запізно просити у батьків
пробачення, як зробив це Олександр Богачук:
…Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости…
Леонід Полтава
також просить вибачення:
Шкода, батьку, що розминулись
Наші долі хвилями в морі.
За усе,що було й забулось,
І за наші часи суворі,
І за громи ракет,
А не радости цитри чи лютні,
Вибач вчителю мій,
Вибач, лікарю мій, незабутній!
Андрій Малишко у вірші «Моєму
батькові» згадує нелегкі роки свого дитинства, бо жилося родині не розкішне – землі було дві десятини, а сім'я
чималенька – тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати,
й на заробітки в Таврію ходити, щоб піднімати дітей на ноги:
Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,
Німецькі снаряди вигукують люто,
Зима завива за крутою горою.
А ти, посивілий, в низенькій хатині
Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.
П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
Середлітку — десять, чотири — малому.
За шевство просив копійчану оплату:
— Синам же рости! Відпочинем потому.
Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
Рибалкам в заброди, дівчатам — однако.
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!
Секрет Дмитра Луценка криється в світлі того домашнього вогнища, в якому
причаїлася його юна душа, в маминій пісні і батьковій волі, в благословенні
білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через
свій пречистий світ, у його родоводі:
З прадавніх вибухлих віків
Бере початок рід наш славний.
Мій пращур був із козаків,
Яких боялись шляхта й хани.
А рідний батько Омелян –
Не панський син,
А теж з селян.
Він мав у серці дідів дух –
Козацька кров текла у жилах.
Таких хоробрих одчайдух
Й ворожа сила не скосила…
В пошані й почесті при ділі
Трудивсь до старості в артілі.
Батько Бориса Олійника загинув на фронті, у нього багато віршів про матір,
яка дала йому життя, а сама передчасно пішла з нього. У поезії «Батьки і
діти» людське буття зображено у
філософському плані як одвічна спіраль, у якій діти повинні гідно продовжувати
справу батьків:
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий — на віки.
Ось такі щемні слова знайшли поети, аби возвеличити Батька і слідувати його
заповіту.
Немає коментарів:
Дописати коментар