Наталія Іванівна Кобринська була переконана, що
жіноче питання може вирішитися позитивно тільки через національне
самоусвідомлення та ґрунтовну освіту: вільна жінка – передусім свідома жінка.
Наталія
Озаркевич народилася 8 червня 1855 року в селі Белелуя на Станіславщині
(нинішня Івано-Франківщина). Як то часто трапляється з людьми передових
поглядів та сміливих ідей – в інтелігентній родині. Її дід був одним зі
сподвижників українського театрального аматорства, батько – священиком та
депутатом Галицького сейму. В цій сім’ї
здавна шанували глибокі українські традиції.
Дівчина
здобула домашню освіту. Допитлива і розумна прагнула більшого, тоді як
патріархальне середовище бачило її лише... попадянкою. Слухаючи проповіді тата,
Наталя помітила незбагненну суперечність у канонічних книгах: за якоїсь причини
жінка мусила убоятися чоловіка свого, в усьому коритися і залишатися злагідною
лялькою.
Замолоду
Наталя перетворилася на неформального лідера молодіжної групи, яка утворилася
навколо її братів-гімназистів — Володимира, котрий став священиком, та Лонгина,
який вивчився на правника. Ніхто з молодиків не міг пояснити, що більше вабило:
дівоча краса господині, висока духовність самої родини, майстерність у грі на
фортепіано та спів Наталі, гарні манери молодої панянки чи перші розмови про
гендерну ідентичність.
В 1874 році вийшовши
заміж за теолога, талановитого співака і композитора Теофіла Кобринського,
Наталя отримала справжнього друга, однодумця й соратника, який аж ніяк не
боронив їй мріяти про “реформу жіночого ґаздівства” і не помічав іронічних, а
часом і в’їдливо-зневажливих коментарів із боку тодішньої “еліти”.
У повітовому
містечку молодий панотець організував Українську міщанську читальню (1881).
Зібрані там книжки та періодика започаткували розвиток бібліотечної справи по
всій Станіславщині.
Під час
будівельних робіт о. Теофіл застудився, захворів на сухоти і 14 березня 1882 р.
помер. У 27 років Кобринська стає вдовою. У день поховання вона відрізала свої
довгі коси й поклала коханому в домовину. Аби донька не занедужала від туги,
батько забирає її спершу додому, в Болехів, а згодом відвозить до Відня –
вдихнути вільного європейського духу.
У новому
товаристві погляди Кобринської усталюються, кристалізуються. Літературознавець
та громадський діяч Остап Терлецький – новий знайомий – радить узятися за перо.
Саме він дивився на неї як на цікаву співрозмовницю. Терлецький підтримав,
збудив у мисткині «якнайкрасші надії на літературні подвиги».
Молода
письменниця взялася друкуватися в альманахах «Зоря» та «ЛНВ», а також газетах
«Буковина», «Діло», «Промінь», «Неділя», «Каменярі». Вона пише оповідання «Пані
Шумінська» (пізня назва — «Дух часу»), а за ним образок «Задля кусника хліба»
переріс у повість (1884).
Про
справжній новий талант у русинській літературі швидко довідався активний
галицький народовець Іван Франко. Через знайомих він переказав мисткині, що із
задоволенням почитав би її образки з життя.
Особисте
знайомство з Іваном Франком та його соратником Михайлом Павликом відбулося в
Коломиї 29 червня 1883 р. на Другому віче, організованому віденськими та
львівськими студентами.
Десь у цей
час молода письменниця остаточно вирішує: її доконечна життєва мета –
реалізувати ідеї фемінізму через літературні твори. Іван Франко, який, до речі,
загалом приязно ставився як до жіночих ідей, так і взагалі до жінок у
літературі, привітав її починання: “Чи знаєте Ви, що се Ви написали таку штуку,
котрій рівної вся наша література галицька досі не видала?” – звісно ж, Великий
Каменяр мав на увазі феміністичні ідеї, порушені в творах. Згодом Кобринська
доведе, що здатна не лише озвучувати ідеї, а й реалізовувати їх, зоставивши
передову Європу далеко позаду.
Наталія
Кобринська усвідомила, що суспільний устрій не є чимось споконвічним і
непорушним, але в той же час вона розуміла, що змінювати його – справа тяжка,
втомлива й повільна. Письменниця вирішила не баритися. 1884 року в Станіславові
з її ініціативи утворилося «Товариство руських жінок», а 8 грудня 1884 року
відбулися перші загальні збори товариства і ця дата стала днем народження
українського фемінізму.
В 1887 році
Наталія Кобринська разом зі своєю подругою й колежанкою Оленою Пчілкою
реалізовує проект, аналогів якому не було на той час ніде: перший у світі
жіночий альманах! Антологія жіночої творчості «Перший вінок», зібрана,
упорядкована й видана жінками, містила твори Лесі Українки, Олени Пчілки,
Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олесі Бажанської… Саме зі сторінок альманаху прозвучала смілива й майже
безпрецедентна на той час ідея жіночої гімназійної та університетської освіти.
На початку
90-х років Наталія Кобринська заснувала видавництво «Жіноча бібліотека», видає
альманах «Наша доля». Разом із Оленою Пчілкою письменниця мріє об’єднати не
тільки галичанок, а й жінок із усієї України. Кобринська вже усвідомлює
значення національної ідентичності й прагне, аби якомога більше жінок нарешті
вирвалися з-під впливу польської (Галичина) і російської культури
(Наддніпрянщина). Тепер вона цілковито переконана в тому, що шлях до омріяних
жіночих прав пролягає через національну свідомість.
Знаковою
співвітчизницею, котра спільно з Наталею Кобринською торувала тернистий шлях до
світла знань, здобуваючи майстерність у красному письменстві й поширюючи ідеї
фемінізму, стала... Ольга Кобилянська. Подруги вели задушевні розмови, і Наталя
переконала Ольгу писати прозу не по-німецьки, а українською мовою.
Аби
налагодити видання книг, Кобринська переїжджає до Львова. Сподівається, що саме
тут удасться створити найсприятливіші умови для популяризації фемінізму. Проте
жінки, до яких намагається «достукатися» Кобринська, здебільшого байдужі до її
ідей. Розчарована, письменниця повертається до рідного Болехова. З 1912 року ще
встигає відновити діяльність видавництва, але всі її плани перекреслює Перша
Світова війна.
Останні роки
життя Наталія Кобринська майже не писала. Розчарування, самотність, постійна
пригніченість і тривога віднімали геть усі сили. 1915 року вона пережила ще й
арешт зі звинуваченням у шпигунстві на користь Росії. Урятувалася чудом.
1918 pоку Hаталя підготувала збірку «Воєнні новели», в яких —
уболівання над долею українського народу, поділеного кордонами, втягненого у
війни за чужі інтереси, де брат воює проти брата. До збірки ввійшли твори
«Кінь», «На цвинтарі», «Брати», «Свічка горить», «Полишений» та досі не
знайдені «Тіні», «Лист», «Чи случай», «З-під гуку гармат». Це бyла її лебедина
пісня...
У січні 1920
pоку письменниця померла від тифу. Через люті морози й заметілі до неї кілька днів ніхто не заходив. Тому
конкретно день смерті Наталії Іванівни невідомий. Знайшовши її мертвою, записали
— 22 січня. Поховано Кобринську у
м.Болехові, де закінчила своє життя, а будинок її було спалено через загрозу
інфекції тифу...
Що саме
згоріло, ніхто не знає. Може, рукописи. Може, документи. Може, листи… Але згоріло
не все. Справу її продовжили.
У першу
річницю смерті Hаталії Кобринської українські письменники Галичини видали
збірку творів, присвячених її пам’яті, під заголовком «Першому українському
борцеві за права жінки».
Її найзамітніші твори «Задля кусника хліба», «Пані Шуминська»,
«Виборець», «Ядзя і Катруся», «Судія» обдарували українське письменство і стали цінним надбанням української літератури. Слід відзначити особливу мову та звучання творів
Кобринської: написані живою українською мовою, вони зберегли тогочасний колорит
та архаїку. Склавши невеличкий словничок за її творами, можна пізнати чимало
цікавого із побуту та мовних устоїв чи тенденцій тих часів. А культурно-громадська
феміністична діяльність Наталії Кобринської — вагомий внесок у
суспільно-демократичний рух та добрий дороговказ для праці сучасного жіноцтва.
В Болехові,
де Наталя Кобринська спочиває на
місцевому цвинтарі, встановлено перший в
Україні пам’ятник письменниці. Тут працює меморіальний музей.
Загалом, тут
свято бережуть пам’ять про славну землячку.
Немає коментарів:
Дописати коментар