ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ "Щоденників читання"

   Коли людина заходить до бібліотеки, не знаючи її, важко спрогнозувати, яка книга їй стане до вподоби. Уявіть на хвилиночку – зайшла дівчина, волосся якої пофарбоване в салатовий колір чи пострижена налисо. Ну, звісно, перша думка, що це випадкова людина, не шанувальник книг. Але не робіть поспішних висновків. Може бути зовсім навпаки. Не знаю, в моїй практиці такого не траплялося, а от саме така дівчина - героїня роману Дари Корній «Гонихмарник». Це перший великий твір письменниці, написаний в жанрі міського фентезі, приніс авторці третю премію літературного конкурсу «Коронація слова» 2010 року.

   Студенка Художньої Академії Аліна любить вдаватися до провокацій. Вона частенько впадає в різні крайнощі. Захоплюється макраме й ориґамі, витинанкою, має другий розряд зі стрільби з малокаліберної гвинтівки, знає напам’ять всього «Кобзаря» Шевченка й шаленіє від Гомера та Жака Лакана.

 І, виявляється її найвірніші друзі – КНИГИ.

«Лишень там усе здається справжнім. Тому що з перших сторінок інтуїтивно розумієш — хоче тебе автор збити з пантелику, тобто надурити, чи навпаки, готовий привідкрити свою душу й впустити до неї хоча б на мить (200 чи 300 сторінок — залежно від обсягу). І ти навшпиньки, міцно тримаючись за руку провідника, крокуєш буквами-сходинками, потім реченнями, загортаючись в одежу чужих думок, приміряючи на себе переживання та роздуми автора», - так розмірковує Аліна, смакуючи кавою в кафе.

 «Почала читати рано — у чотири роки. Коли в шість тато застав її у своєму кабінеті за читанням Мопассана, то не надто здивувався. Лишень від гріха подалі заховав на найвищі полиці «неблагонадійні», на його думку, книги. Однак Аліна була хитрою. Вона, наче прудка мавпочка, все - таки потрафила видряпуватися на вищі полиці. А з роками — на найвищі. Брала книжку, ретельно замаскувавши своє «втручання», і, прочитавши, повертала назад. Тато ніжно називає доньку буквогризуном.

 Звісно, крім гарної серйозної літератури, у квартирі знайшлося місце і для жіночих романів. Вони стосами лежали в спальні батьків, мамин пунктик. Аліні було бридко їх навіть до рук брати. Вона не розуміла мами. Як така розумна жінка може захоплюватися таким чтивом! Коли дівчині виповнилося п'ятнадцять, мама майже силоміць примусила почитати її найулюбленіший жіночий роман — «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Про нього не чув хіба що глухий. Аліні книжка не пішла, м'яко кажучи».

  Її маму, вчительку Ірину обурює, що донька «до Вольтера вона, бач, доросла, а до нормальних книг — ні?». А батько, художник Василь переконаний , що «колись Алінка відчує потребу і в таких романах, а поки що не треба силувати. Будь ласка, Ірино, не втручайся і не вказуй, що читати і коли».

 Юна художниця згадує, що «малою задавала надто багато питань, часом зовсім недитячих. Здебільшого дорослі, щоб відкараскатися від дрібної причепи, віджартовувались чимось на кшталт «тебе лелека приніс» (хоча восени їх уже нема, вони в теплих краях), «дітей знаходять у капусті», навіть узимку. Найпоширенішим висловом стало крилате «будеш багато знати — швидко постарієш». Тому я стала багато читати. А що? Гарна альтернатива, замість поговорити. Там знайшлися відповіді майже на всі запитання. Хочеш знати про Всесвіт — відкрий книжку і прочитаєш».

 Аліна не цікавиться хлопцями, принаймні поки не зустрічає Кажана. Цей загадковий юнак постійно з'являється у її житті, приносячи з собою дивні сни. Це схоже на випадковість, проте з часом дівчина розуміє, Кажан не зовсім людина. До того ж сім'я Аліни має свої скелети в шафі. Всі жінки в її роді у свій час перетиналися з Гонихмарниками і інколи дуже сильно закохувались.

 В уста цього дивного хлопця Дара Корній вклала таке висловлювання про книги:

 «Вогонь! Він є в кожному. В одних він заледве тліє, у декого рівномірно і спокійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника. Книги — це розумні думки тих, хто не забув про свій вогонь і радо ділиться зі світом теплом. Це і книги, і полотна, і добра музика. Зараз говоримо про книги, чи не так?

  Книги — вони паливо для твого внутрішнього вогню… слід бути дуже обережним із ними. Пригадуєш Борхесову «Книгу піску»? Безконечна книга і горітиме безкінечно, зачадить всю планету. Вважай, не натрап на таку, а то...».

  Я вибрала з тексту роздуми про книги, бо це частина мого життя, моєї професії. Навіть є вислів про бібліотеку: «Бібліотека й ліс – це ті місця, де можна легко заховатися від надміру доскіпливих очей і в’їдливих язиків».

  А ось мудрі авторські слова: «Справа не в кількості розумних текстів, які ти протягом життя несамовито запихаєш у свою голову, справа в тому — як ти жив і чи жив насправді, а чи лише гайнував час...».

 «Яку ватру розпалиш у собі — таким буде і світ довколишній. Людина — то храм божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою та розвести свиней або перетворити в болото. А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди за водою пізнання прийдуть спраглі, чи картинна галерея, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Все у твоїх руках, що ти створиш — храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму. Хоча ви, люди, так любите нарікати на Бога, переводячи стрілки, типу: «Все в руках божих». Тож той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю цілого Всесвіту. Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині світу, важливо все — слова, думки, мрії, сни...».

 В книгах Дари Корній я відкрила для себе цікавий світ українських легенд, міфології, але він настільки пов'язаний з життям головних героїв, що як людина романтична, я його сприймаю майже як реальний. Це мабуть тому, що він повертає мене в світ дитинства – я обожнювала читати казки та фантастику. Ну і, звісно, романтична історія кохання.

   Тому на останок притча про Час і Кохання:

 «Посеред океану, на одному розкішному острові, мешкали людські цінності, добрі й погані, лихі й прекрасні. Та трапилося горе, несподівано острів почав затоплюватися водою. Усі цінності, сівши на свої кораблі, повтікали геть із небезпечного острова. Залишилась тільки Любов. Вона не могла залишити милий її серцю острів. Вона ж бо Любов! Ну, так! Трішки божевільна. Та коли острів вже майже пішов під воду, то і Любов вирішила нарешті, що мусить рятуватися. Та ніхто з тих, хто пропливав мимо, не захотів взяти її до себе. Багатство не мало місця на своєму кораблі через надмір скарбів на борту. Сум був певен, що присутність Любові буде лишень відволікати його від бажання постійно сумувати. Гордість через свою пиху не стала навіть слухати Любов. Радість так веселилася, що і не почула благань Любові. Відчай закрався у серце Любові — невже це кінець? Вона сіла на краєчку суходолу, який ось-ось затопить вода, і гірко заридала. Аж раптом почула чийсь спокійний голос: «Поїхали зі мною, Любове, я врятую тебе!» То був старий сивочолий дідусь. Він довіз її до суші, до нової домівки. Любов красно подякувала старому. Та коли дід відплив і був вже далеченько, згадала, що забула запитати ім'я рятівника. «Хто був цей благородний Старий? Ви не знаєте?», — запитала вона в Знання, яке мешкало поруч. Знання усміхнулося і відповіло: «То був Час, Любове! Тільки Час насправді відає, якою важливою в житті є Любов!».